F

Микола Тютюнник - Солодкий Страх

Микола ТЮТЮННИК

(Николай Тютюнник)

(Україна)






Микола (Николай) ТЮТЮННИК - один из самых известных поэтов и прозаиков Украины. Его творческая судьба заметно отличается от судеб многих других писателей, еще в молодости  получивших высшее образование на факультетах журналистики или словесности. Микола Тютюнник 17 лет отработал простым рабочим в угольной шахте, на километровой глубине. Причем, работал в очень опасных и вредных для здоровья забоях, не раз попадал в смертельные ситуации, не раз был травмирован. И только врожденная недюжинная сила давала ему возможность после тяжелейших подземных смен садиться за письменный стол и "выдавать на-гора" повести, рассказы, романы, стихи…
     Только в 35 лет он поменял профессию, став журналистом. Работал собкором областных и отраслевых газет, главным редактором городской газеты.
     Тютюнник автор романической тетралогии о жизни шахтеров Донбасса "Лугари" - наверное, самого крупного прозаического произведения о горняках, среди его произведений - три поэтических романа в стихах, очень тепло встреченных критиками и коллегами по перу. На сегодняшний день у писателя более тридцати книг прозы, поэзии, поэтических переводов.
     Еще работая под землей, Микола Тютюнник был принят в Союз писателей СССР.
     Его книги отмечены десятком украинских и международных литературных премий, среди которых премия имени Василя Симоненко, премия СПУ "Благовест", Международная премия им. Н. Гоголя "Триумф", премия имени В. Даля,  романы в стихах отмечены премией Фундации Воляников-Швабинских Нью-Йоркского украинского университета (США)…
     Произведения Миколы Тютюнника переводились на литовский, польский, болгарский языки. Он автор многочисленных публикаций в периодических изданиях и порталах Украины, Беларуси, Литвы, России, Бурятии, Австралии, Греции, Германии, США, Канады…





                        СОЛОДКИЙ СТРАХ

                                      Новела
                   
     − Цо-об-цабе-е! − протяжно гукають до волів дід Петро й дістають їх по черзі довгенькою лозинкою. − Цо-об-цабе-е!
     Воли, здається, не звертають на дідові слова ніякої уваги, так же повільно розхитують головами, гублячи дорогою довгу, як осіннє павутиння, слину, так же сумно дивляться поперед себе великими розумними очима.
     Змирилися, і з дідовою лозинкою, і з їхніми окриками, і з величезною гарбою, яку, видно, тягають вже не один рік. То нащо ж їх ще й стьобати?
     Чи поснули, чи дороги не знають?
     То он дідова найменша донька, Марина, кажуть, спить на ходу… Позавчоріш сонною впала з горби й не прокинулась. Ми саме везли з Зорі сіно, так вона біля Крутеньок і гепнулась на дорогу! Добре, що згодом Захарьки їхали, то підібрали. А то ми з дідом не знали де й шукати.
     Дід Петро лаялись, аж ногами гупали! А їй хоч би що. Вчора в печі заснула. Де тільки не шукали: і в садку, і на городі, і до Палажки Митрикової бігали − як крізь землю провалилась! Потім тільки згадали, що збиралась піч підмазувати. Полізли − так і є: лежить і спить у сажі, як мара!
     Так що не треба, дідусю, худобину зайвий раз лозиною стьобати. Краще он донечку свою…
     − Цо-об-цабе-е! − аби не заснути, знову своєї дід Петро. − Цо-об-цабе-е!
     Я попинаюсь рукою до дідової лозинки, ніби теж поцвьохати. Вони віддають, ласкаво поглядають на мене, бо я ж, кажуть, смирненький, ніколи не балуюсь, а коли дідові забажається водички, зіскакую з гарби й біжка до ближньої хати.
     − Не забув: куди "цоб", а куди − "цабе"? − питають.
     − Не забув.
     А що там забувати? "Цоб" − то ліворуч, "цабе" − праворуч.
     − А ось коли назад вертатимося − де буде "цоб", а де − "цабе"?
     − Та так же й буде. Яка ж різниця?
     Дід навмисне настовбурчують брови, витягують товсті, трохи аж синюваті губи, удають, що їм так вже дивно: ти ба-а, яке-е…
     Потім довгенько мовчать, ніби розмірковують над моїми словами. І нарешті питають:
     − А до школи ж скоро?
     − Та нє-е, − соромлюсь. − Спочатку Василь піде, потім Галька. А тоді вже я.
     − А мої вже відходили.
     Дідова донька, Марина, казали, доводиться мені якоюсь троюрідною тіткою, а таких родичів у кожного півсела. Дід Петро лають її вертихвісткою, з якою немає зладу, бо хлопці вже витоптали біля воріт всю землю. А вона ж таки й гарна: очі, хтось казав, як у молодої телички. Вії аж позагинались, такі довгі. А щебетуха! Як не сміється, то співає. Як не співає, то сміється.  І вдень, і вночі. До третіх півнів. Тому й не дивно, що потім спить на ходу.
     Завтра − неділя, тому сьогодні Марину залишили вдома: прибирати, гріти воду. Бабуся посилають до діда Петра й мене: там ночви широченні, і накупаєшся, і наплаваєшся.  Мені вже й самому кортить. Але як згадаю про те мило-о!... І чого воно таке кусюче? Чого так в очі лізе? Бува, почнуть мити голову − реву на всю хату!
     І все ж наважився, пішов.
     Ночви в діда Петра й справді, як справжній корабель! Навіть хата від того поменшала. Марина швендяє в одній сорочці, розпатлана, весела. Хазяйнує!
     − Прийшов? − посміхається мені, витягаючи з печі чавун. − Тоді роздягайся та сідай!
     На ліжку, вже чистенькі, − Сергій з Оксанкою. Виходить, приспіла й моя черга. Але як це − роздягатись? Що ж я − штанці скину? У мене ж зісподу нема нічого. Мені навіть взимку трусиків не дають. Нащо вони на печі?
     Мовчу. Переминаюсь з ноги на ногу. А водичка, видно ж, така тепленька. Така ласкава…
     − Ну чого ти? − підбігає вона. − Давай швиденько, а то в мене ще роботи!..
     І, вже не чекаючи, схопилась за підтяжку (вона в мене одна), крутнула пальцями ґудзик і обпатрані штанці мої принижено впали долу.
     Я хапаюсь обома руками за полу сорочки, тягну донизу.
     − Ой, Господи!.. Те ж мені ще − женишок!
     Підхопила на руки, несе до ночов.
     Я від образи пручаюсь, упираюсь долонями в її пружкі груденята.
     − Оц-це ще мені напрасна! − відхиляючи голову, аби ще не пошкрябав, голосно сміється вона. − Тут і так часу немає!
     Знав би оце таке − зроду б не прийшов!
     Вона підносить і саджає мене в ночви. Потім здирає через голову мою куценьку сорочину.
     − Так, посидь трохи, покисни, а тоді вже почнемо голову мити.
     Я трохи заспокоююсь, легенько ляскаю долонями по воді, блаженствую, як кажуть дід Петро. Да-а, у таких ночвах я ще не купався. Скільки ж це їй довелося води попоносити?
     Я уже вдячно поглядаю на Марину, сьогодні особливо лагідну, пестливу, уявляю її біля того колодязя…
     Вона тим часом переносить на ліжко, до малих племінників, якісь речі, підбігає до вікна. Чи вже збирається на вулицю?
     Заскочила Палажка Митрикова, про щось зашепотіла. Марина засміялась, закриваючи долонею рота, і, глянувши на мене, хитнула головою. Іще ж один!
     − А давай удвох, − каже Палажка й дістає з припічка мило.
     Я вже мовчу, лише міцніше замружую очі. Нехай вже намилюють. Нехай нашатирують − усе стерплю.
     Дівчата працюють у чотири руки, вправно натирають мою голову, спину… Мило, чую, аж підскакує на моїх ребрах, вислизає з дівочих рук, пірнає у воду. Знову сміються, і тепер вже долонями − не дуже м`якими, бо за літо набили мозолів − по спині, по животу, попід руками… Мені й лоскотно, і трохи соромно… Ви хоч туди легше лізьте, − стинаю коліна.
     − Так, тепер підіймайся! − командує Марина й підхоплює мене під руки.
     − Нє-є! − хапаюсь за ночви й злякано озираюсь на Палажку.
     Палажка розуміє мене по-своєму.
     − А-а, ну тоді ви вже самі, − швидко витирає мокрі долоні. − Домивайтесь. А я пішла. Тільки ж недовго-о! − підвищує голос і змовницьки поглядає на Марину.
     Гупають двері і я, пересилюючи сором, спинаюсь на ноги. Але долоні спереду, аби прикритись.
     Марина знову береться за мило, вправно натирає мої ноги.
     − Який дурненький − соромиться, − тихо й ніжно говорить вона. − Ми ж рідня.
     Затим мене знову сажають у ночви, ллють на голову чисту водичку, добре ополіскують й, поставивши на ослін, витирають. Я вже майже звикся, не затуляюсь навіть спереду, тільки дивлюсь убік. Відчуваю зовсім близько легке дівоче дихання і сам не розумію − чому так приємно, так солодко й хвилююче мені. Тепер я був би радий, аби Марина знову взяла мене на руки, понесла до малят, у ліжко, і я вже не пручатимусь, не товктиму її в груди, а мабуть, візьму й міцно  обійму за шию…
      Марина, нарешті, впоралась, витерла мене з голови до п'ят і, трохи відступивши, обвела мене всього очима.
     − У-тю-тю-тю, − насамкінець насмішкувато виспівує вона й, несподівано для мене, ласкаво, одним пальчиком торкається мого маленького півника….

      Увечері сидимо з бабусею за столом. Ласуємо печеною картоплею.
     − Бабусю, а скоро я вже виросту?
     − Виростеш? Та вже скоро.
     − А як виросту, то стану таким же великим і сильним, як калинівський моряк?
     − Як калинівський моряк.
     (Це, аби знали, село таке сусіднє − Калинівка. Лежить трохи нижче нашого. І колись повз наші вікна проходив туди з чемоданом височезний і, видно, міцний, як той дуб, моряк. Марина з Палажкою й досі згадують його: "А помниш, як проходив калинівський моряк?")
     Ні, я виросту навіть вищим і міцнішим, ніж калинівський моряк. І нехай тоді хтось тільки спробує підійти до Маринчиного двору! Будуть мені пилюжити звідти й світу білого не бачити!
     В понеділок дід Петро знову скаржаться на свою "вертихвістку", що знову таки провешталась всеньку нічку. Але я його вже не слухаю
     І з солодким страхом очікую наступної суботи.

Подписка на рассылку новостей сайта:

При появлении новой публикации, вы получите уведомление. Введите эл. почту и подтверждающие символы на следующей странице. Подписка бесплатна!