МАРУСЯ БОГУСЛАВКА
(УРИВОК З ВІРШОВАНОГО РОМАНУ)
І знов лежить Богданові дорога
(Не сам, звичайно ж, гетьман знов послав)
Туди, де люди здавна славлять Бога,
Назвавши свою землю − Богуслав.
Де влітку й роси пахнуть, наче дині,
Мов доокола − гомінкі базари…
Де древні роси возвели твердиню,
Щоб Київ боронити від хозарів.
Де і садочки, і лани веселі
Оточують заквітчане село,
Де недалечко від його оселі
Живе дівча, що за живе взяло.
Бо так уже давно, здається, сталось:
Коли б не йшов повз їхнього двора,
Воно стоїть − на ніжки ледь зіп`ялось,
А як погляне − серце завмира!
Таке смагляве, миле, а волосся
Не візьме, мабуть, жодний гребінець,
Та ще й хвилясте, як водичка в Росі,
Яку гойдає ніжно вітерець.
А очі вже − так не забуть до скону!
Неначе в серце врізалась тасьма.
Такі бувають лише на іконах
Святого старовинного письма!
Він, як побачив з крихітним відерцем
(Яка тоді була прекрасна мить!),
Так і дізнався, де в людини серце
І як воно так солодко щемить,
Коли Господь пошле тобі кохання…
І наче аж світлішаєш лицем,
І аж стріпнешся, як пташина рання,
Осяяна найпершим промінцем!
Був будній день. П`ятниця, слава Богу.
Він щось, здається, ніс до коваля.
А тут навстріч − Горпиниха «тринога»,
Із костуром неквапом дибуля.
Іде й трясе своєю головою.
Аж діточки від неї − кругаля!
− Таке дівчатко… − гомонить з собою, −
Й така недоля… − стиха промовля.
А навкруги ж весна − співають птиці.
А молодь (хоч прив’язуй до стовпа!):
Як вечір − в ліс, де запашні суниці
Щоденно травень щедро розсипа.
Точніш − не в ліс. Точніше − на узлісся,
Де в празники усі − мале й старе,
Де білий явір із вербою зрісся,
Та так, що і сокира не бере!
Де всеньку ніч цілуються сузір’я
І козаки, без зайвого вагання,
Пригадуючи пращурів повір`я,
Освідчуються милим у коханні.
Бо явір цей і вербонька оця
Сприймають лиш закохані серця.
Тут кожен вільний, наче вітер в полі,
Хоча життя козацьке − у борні.
То нащо ж ви там, бабо, про недолю?
Ви ж гляньте, які очі чарівні!
Горпиниха спинилася. Нівроку,
Її зустріти − то уже біда!...
Схилила свою голову і оком,
Мов курка та, угору погляда.
Чи як ото, бува, плазун на скелю.
І бубонить ледь чутно про своє:
− Тебе, козаче, вигнало під стелю,
А розум, бач, від зросту відстає.
Для вас усіх ізроду я чаклунка
Чи навіть відьма, Господи прости!
Тому й свій хист, як жебраки оклунки,
Усе життя приречена нести.
Й не викинеш, не віддаси другому.
Не кожному ж такий небесний дар.
Це ж все одно, що сироту із дому
Прогнати в ніч після страшенних чвар.
А я гріха такого не бажаю.
Бо гріх − то вам не масляні млинці!
І, як Христос, за кожного страждаю,
У кого вбачу горе на лиці.
А ви усе чомусь до мене боком,
І лаєте, і лаєтесь дарма.
Чи через те, що я єдиним оком
Все бачу далі, аніж ви − двома?
Богдан зітхнув та й почвалав помалу
(Уже забув − куди й навіщо йшов).
І аж ногам чомусь так мулько стало,
Мов чоботи лишились підошов.
І вже за мить дізнався про причину
(Не дай Господь ще розказать комусь!),
Бо як з дівчам тим стрілися очима,
Так наче зразу вітром похлинувсь!
Тоді й відчув страшну кохання владу,
Коли, здається, тьмариться весь світ…
Але пройшов, як вітер за леваду,
Що жартома збиває білий цвіт.
Марусю потім теж як вітром здуло:
Проскочила вузесенький місток,
Як козеня, через рівчак стрибнула
І від усіх сховалася в садок!
Тьох-тьох, тьох-тьох! − заходилось серденько.
Забулися молитовки прості.
І все шептала: − Бозінька, рідненький!
Прости мене, будь ласочка, прости!..
Звідтоді й знайшла собі турботу:
Забачивши, мерщій гусей пасти!..
З лозиночкою вийде за ворота
Й боїться навіть очі підвести.
Стоїть, малюнки на піску виводить
(Як дівка піч, буває, колупа)…
А через двір матуся носить воду
Й всміхається, бо, звісно, не сліпа.
− А що там, доню? − поспита ласкаво. −
Чи не Богдан ізнов кудись іде? −
А тут ще й дід:
− Та то така вже справа
(Сміється теж),
То діло молоде…
Маруся − в сміх! І знов тікать, дурненька!
− То вам, дідусю. Щось таке здалось!..
Микола ТЮТЮННИК